Скотарство у традиційній звичаєво-обрядовій культурі українців (середина ХІХ – початок ХХІ ст.): ст.

Abstract

Скотарство – другий за значимістю вид сільськогосподарських за- нять українців після землеробства. Саме визначення з історико- етнографічного погляду стосується копитних, зокрема великої рогатої худоби, рідше – коней, овець, кіз, свиней (але не кролів), його не слід плутати з терміном «тваринництво». Більшість фахівців уважає скотарс- тво підрозділом тваринництва та пов’язує його виключно з розведенням стадних копитних тварин. Для українських індивідуальних селянських господарств худоба традиційно давала молоко, м’ясо, сировину для одежі, а також слугувала тягловою силою, що і спричинило формування уявлень про її ключову роль у багатьох обрядах родинного та календарно-побутового циклу. Свійські тварини були тісно пов’язані зі своїми господарями, і ще з дав- ніх-давен неабияк упливали на розвиток їхнього світогляду. Етнографічні студії над традиційним скотарством українців розпо- чалися у середині ХІХ ст. Пропонована розвідка охоплює всю етнічну територію українців. Ідеться про площу сучасної України та прилеглі терени сусідніх держав, де українці згідно з переписами становили більшість у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Територіальні особливості скотарської звичаєво-обрядової культури подані відповідно до принципів історико- етнографічного районування. Хронологічні межі пропонованих студій сягають лише середини ХІХ ст., що зумовлено станом збереження джерельної бази. Верхня межа дос- лідження охоплює перші два десятиліття ХХІ ст.